?

Log in

No account? Create an account
Хроника заплыва [entries|archive|friends|userinfo]
Ґастон

[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

"Комсомольская правда" ведет информационную войну руками журналиста с нацистскими симпатиями [фев. 20, 2014|04:30 pm]
Ґастон
[Tags|, , , , ]

Цей пост - свідомо російською. Зараз зрозумієте, чому.

Охарактеризовать отношение в большой части Украины к российским СМИ как "недоверие" - было бы приуменьшением. Мягко говоря. Однако даже на фоне этого, даже на фоне Дмитрия Киселева - отдельные СМИ и отдельные журналисты всё равно способны удивлять.

В этот раз даже более, чем всегда, отличилась "Комсомольская правда". Со ссылкой на собственных корреспондентов в Киеве, "КП" сообщила (кэш Гугла на 16:23 по Киеву) не только об обстреле спецназа снайпером - но и о том, что "активисты взяли Верховную Раду". Напомню, несмотря на то, что на это их явно провоцировали с самого утра - этого так и не произошло. А, видимо, новость потом убирать было уже не с руки - и она довисела до 15:33 по Киеву.

KP zahvatili VR_1000

Ну а потом стало совсем неудобно, видать - и в 15:56 появился уже модифицированный текст.

KP NE zahvatili VR_1000

Особую пикантность этому проколу, уникальному даже по стандартам "КП", придает то, что один из корреспондентов этого издания, озвучивающий события из Киева для российской аудитории - ни кто иной, как Дмитрий Стешин. Журналист, известный не только экстремальными командировками - но и "особыми отношениями" с российским нацистским подпольем; в частности - тем, что дружил с нацистом Никитой Тихоновым, отбывающим пожизненное заключение за убийство адвоката и активисты Станислава Маркелова и журналистки, активистки Анастасии Бабуровой в Москве пять лет назад. В частности, на суде над Тихоновым Стешин дал показания о том, что Тихонов не умел обращаться с огнестрельным оружием. Интересно, что к тому времени Тихонов уже признал, что занимался подпольной торговлей огнестрелом.

На профессиональной карьере Стешина лжесвидетельство под присягой не отразилось. И вот теперь одна из самых популярных "желтых" газет России посылает его в Киев - откуда его издание сообщает, как случившееся, то, чего так хотел шатающийся украинский режим.

Суммируя: Репортер с нацистскими симпатиями прислан редакцией "КП" для ведения информационной войны против украинских протестующих и обмана своей российской аудитории.

Если это - журналистика, то Янукович - действительно президент, а на Майдане стоят только проплаченные мировой закулисой наймиты.

Если бы я имел какое-то отношение к "КП" - будь то российской, будь то "КП в Украине" - я бы после этого точно уволился. А тем, кто нет - не подавал бы руки. Это - позор для профессии.
Ссылка4 комментария|Оставить комментарий

Виходячи на акцію протесту, пам’ятайте (старе, майже як світ): [янв. 20, 2014|12:56 pm]
Ґастон
[Tags|, ]

1. Будьте тепло вдягненим/вдягненою. "Затепло" не буває - Ви не знаєте, скільки часу проведете на зимовій вулиці. Особливу увагу приділяйте ногам, рукам і голові. Кілька шарів одягу дозволять швидко змінити температурний режим, і створять, нехай невеликий, захист. Взуття має бути зручним, одяг - таким, що може витримати різні випробування

2. Майте при собі документи, що посвідчують особу.

3. Майте при собі воду - скільки зможете. Холодна погода не скасовує потреби людського організму у воді. Крім цього, ковтки води - перше, що допомагає приходити до тями людині у стані стресу, і водою можна вимити руки чи промити рану в разі потреби.

4. Майте при собі хустку, бандану або шарф. Вони, крім тепла, можуть закрити рот і ніс, у разі похолодшення, зігріти. А в разі використання газу, змочені водою, вони можуть ненадовго затримати газ від потрапляння до дихальних шляхів. Втім, пам’ятайте, що дуже ненадовго - треба вибиратися із зони ураження газом якнайшвидше.

5. Майте при собі певну суму грошей у гривнях (достатню бодай на дві-три поїздки на таксі). Банкомати можуть не працювати, і може не бути змоги обміняти іноземну валюту.

6. Майте при собі заряджений мобільний телефон з поповненим рахунком, а в ідеалі - два телефони чи телефон на дві картки різних мереж.

7. Не варто мати при собі крихкі предмети чи предмети, що колються чи ріжуться.

8. Не використовуйте, перед виходом на протест, лосьйони чи креми, зокрема - на основі олії: вони можуть затримати і посилити дію газу на шкіру. Намагайтеся мінімізувати відкриту поверхню тіла.

9. У разі потрапляння газу до очей - не панікувати. Дія газу для здорових людей по певному часі минає без наслідків. Поміж засобами для швидшого полегшення стану різні джерела називають лимонний сік з водою (тож протестувальники беруть із собою лимони), або розчин води з антицидними препаратами (такими, наприклад, як Маалокс). Промивати треба чистими пальцями. Якщо Ви носите лінзи - ЧИСТИМИ пальцями вийміть їх якнайшвидше, чи попросіть когось це зробити.

10.. Корисними будуть паперові й вологи серветки, а для жінок - гігієнічні засоби (можуть знадобитися як не Вам, так Вашим товаришкам).

11. За змоги, тримайтеся компанії - щонайменше будьте удвох чи утрьох; одному/ій варто пересуватися лише за відсутності інших можливостей.

12. Якщо можете записати у надійному місці контактні телефони юридичної підтримки чи медичної допомоги (хоч і на руці) - не полінуйтеся це зробити. У жодному разі не панікуйте. І - ніколи не забувайте, чому Ви тут, і наскільки це важливо для такої великої кількості людей - і зараз, і потім.

13. Уникайте конфліктів, особливо з іншими учасниками/цями протестів. У разі ескалації конфлікту з товариш(к)ами краще піти, встановивши дистанцію. Ваша гідність і гордість від цього не постраждає: Ви виявитися мудріші, і не дасти внести розбрат у громадський протест. Будьте обережні, але не недовірливі; пристрасні, але не засліплені; стримані, але відкриті. Бережіть себе - й інших довкола себе.
Ссылка1 комментарий|Оставить комментарий

Джордж Орвелл. Чому я вступив до Незалежної Лейбористської Партії. [янв. 17, 2014|10:51 am]
Ґастон
[Tags|, , ]

[Одна з невеликих і маловідомих статей Орвелла часів його нетривалого партійного членства.]

Джордж Орвелл

Чому я вступив до Незалежної Лейбористської Партії(1)

Можливо, найчеснішим буде розгляд питання спершу з особистого боку.

Я – письменник. Прагненням кожного письменника є „залишатися осторонь від політики”. Він лише хоче, щоби йому дали спокій і він міг мирно писати книжки. Але, на жаль, стає очевидним, що цей ідеал вже став не більш здійсненним, ніж прагнення дрібного гендляра, який сподівається вберегти свою незалежність попри наступ мережевих супермаркетів.

Передовсім, ера свободи слова добігає кінця. Свобода преси у Британії завжди мала присмак фальшуСвернуть )

Надруковано у “New Leader”(4) (Лондон), 24 червня 1938 року
---------------------------------------

(1) Незалежна Лейбористська Партія (НЛП - Independent Labour Party, ILP) – британська соціалістична партія, заснована 1893 р. Від 1906 до 1932 рр. була пов’язана із Лейбористською партією, відтоді існувала окремо, аж допоки не злилася з лейбористами 1975 р. Орвелл вступив до її лав у червні 1938 р. Однак членство було недовгим – він вийшов з партії 1939-го, з початком Другої світової війни, проти участі в якій НЛП протестувала з ідейних причин.
(2) Джордж Орвелл був британським поліцейським у колоніальній Бірмі у 1922-1927 роках.
(3) Участь Орвелла в антифашистському інтернаціональному ополченні в Іспанії відбувалася в лавах іспанської ПОУМ (Partido Obrero de Unificación Marxista - Робітничої Партії Марксистського Об’єднання), яка була пов’язана з НЛП і мала виразний антисталіністський, як і антифашистський, характер. Детально див. його “На спомин Каталонії” (“Homage to Catalonia”).
(4) “New Leader” - щотижневик НЛП.

------------------------------------------------
Переклад — Ґастон, 2004 р., за виданням “The Collected Essays, Journalism and Letters of George Orwell. Vol. I: An Age Like This, 1920-1940.” - Penguin Books, 1971. - P. 373-375.
СсылкаОставить комментарий

Екс-СНПУ за євроінтеграцію [ноя. 28, 2013|08:35 am]
Ґастон
[Tags|, ]

Не про #Євромайдан у жодному разі. Лише про непохитні прагнення інтеграції до ЄС однієї з найбільш партійних політичних сил протесту.

"Лише системна критика згубної ідеології, яка покладена в основу проекту Європейського Союзу, та є частиною світової глобалістської доктрини, може пояснити катастрофічні наслідки політики Брюсселя і підпорядкованих йому урядів для народів Європи. Йдеться про зростання безробіття серед корінних європейців, знищення національної промисловості, масове завезення кольорових мігрантів, руйнацію традиційної європейської родини, встановлення антинаціональної цензури в ЗМІ, переслідування та цькування національної опозиції". (Олег Тягнибок, 20 червня 2009 р.)

Насправді, цитати є з різних вождів і вождиків, раніше й пізніше.

"У даний історичний момент Європейський Союз внаслідок непродуманої політики розширення, демографічних зрушень, катасрофічних наслідків міграції з країн "третього світу", перебуває на порозі кризи ідентичності. Європейський вибір України не повинен прив'язуватись до сучасних несприятливих реалій та асоціюватись виключно з входженням до Європейського союзу, майбутнє якого у найближчі 10-15 років може бути поставлене під серйозний сумнів. За умови придушення прямої демократії в державах ЄС та узурпації влади наднаціональними структурами в Брюсселі відбувається ігнорування думки більшості корінного населення Європи щодо бажання чи небажання бачити ті чи інші держави у складі європейських міждержавних об'єднань сучасності чи майбутнього. […] Відродження європейської цивілізації, доведеної до кризового стану сучасною політикою чільників ЄС, можливе лише за рахунок залучення європейських націй, що зазнали відносно меншого руйнівного впливу мультикультуралізму, міграції з країн "третього світу" та розмивання культурної ідентичності-незмінних ознак більшості держав-засновників ЄС. Серед них провідне місце має посісти Українська нація". (Юрій Михальчишин, 8 листопада 2007 р.)

"Революція повинна розірвати з окупаційним минулим шляхом перезаснування держави, в якій українська нація завершить своє формування та знову стане суб'єктом світової історії. Більше того, це буде не просто "наздоганяюча" революція з метою наблизитися до "омріяного ліберального Заходу", це буде перша новітня націоналістична революція, яка вступить у пряму конфронтацію зі світовим антинаціональним глобалізмом та імперіалізмом, яка повинна створити новий тип національної суспільної організації – заснованої на повному суверенітеті та соціальній справедливості, відкине облудливу толерантність та мультикультуралізм, вкаже іншим націям шлях до звільнення від диктату та визиску глобалізму". (Андрій Іллєнко, 2 березня 2011 р.)

Ну і решта - то Юрій Іллєнко колись говорив про "труну євросоюзу", яку для України приготували деякі "кандидати на президентську посаду". То Юрій Ноєвий напише, що "Євросоюз прагне знищувати національні держави за допомогою підтримки сепаратистських прагнень регіонів не тільки у себе, а й у сусідів, зокрема, і в Україні", і звинуватить ЄС в "антиукраїнській політиці". І лише 2013-го року з’явилися стримані позитивні відгуки - винятково у контексті "розриву з імперським минулим": момент диктував необхідність таки влізти до труни євросоюзу і піддатися світовому глобалізмові.
Ссылка3 комментария|Оставить комментарий

"Місто без Лева". Професія без стандартів. [сент. 28, 2013|12:55 am]
Ґастон
[Tags|, , ]

Українській збірній присудили санкції. А потік по трубах тільки посилюється. Ось УТ, наприклад:

Місто без Лева. Львівський стадіон покарано, фанати втратили частину національної символіки

Я розумію, що душі Валерії Бурлакової ця тема є традиційно близькою, разом з кількома спорідненими. Але, як і з більшістю інших текстів, пов’язаних з цією справою, не розумію: як можна робити твердження, засадничі для матеріалу, і не ґрунтувати їх ні на чому?

Хочеться ігнорувати, наприклад, правила УЄФА про санкції у разі появи будь-яких політичних символів - так і варто писати: всі, мовляв, хай наслідують правила, а ми мали їх у носі. Спроба ж недолуго поіронізувати з приводу банерів та футболок з відповідними меседжами, плюс "подив" щодо того, "з яких часів" на трибунах "заборонений" націоналізм - залишає хіба впевненість, що авторка таки точно не читала дисциплінарних правил футбольних асоціацій (UEFA - якщо самотужки тяжкенько, то вони тут , див. Art.11; або ж FIFA - розд. 67), про застосування яких, власне, і пише. Так що аж стає ніяково.

Але найголовніше: у більшості тексту, як і наголосах у ньому - йдеться про те, що червоно-чорний прапор і портрети Бандери й Шухевича потрапили "до переліку забороненої на стадіонах України «расистської» символіки", - а потім про те, що їх, "схоже, планують підняти до рангу пропаганди нацистської чи расистської". Отакої. Протягом всього тексту - про те, що вже потрапили, а наприкінці - раптом "схоже". Кому схоже? І хіба що тут, нарешті, можна помітити, що на підтримку цієї, найважливішої для тексту, тези - не наведено жодного джерела. Простіше кажучи, з тексту не зрозуміло, звідки Валерія взяла, що проблеми у збірної - саме через внесення портретів і червоно-чорного прапора до якогось "переліку заборон". І не зрозуміло зі зрозумілих причин - бо такого джерела немає. Бо бачив згадки (бодай тут - ще коли рішення не ухвалили) про те, що санкції накладені за піротехніку, за "мавпячі вигуки", за 88, за інші банери - але ніде ані слова немає про те, щому присвячено розлогий текст в "УТ".

Базові журналістські стандарти - перевірка інформації. Базові журналістські стандарти - посилання на джерела. Базові журналістські стандарти - відокремлення фактів від оціночних суджень. Базові журналістські стандарти - наведення точок зору різних сторін.

Минають і минають роки. Де ви, базові стандарти професії? Немає. Тільки "схоже", і конспірологічні "мимоволі напрошуються здогадки" наприкінці тексту, який видається за журналістський...

UPD.: Додав посилання на дисциплінарні правила FIFA, для повноти.
Ссылка16 комментариев|Оставить комментарий

Портрет Бандери, 50 тисяч гривень, і українські ЗМІ [сент. 27, 2013|03:49 pm]
Ґастон
[Tags|, , ]

Вже не один дзвінок на телефон, і не один меседж у ФБ, щодо "портрету Бандери, за який можуть оштрафувати українську збірну з футболу". Текст ультраправого активіста Євгена Карася, який поклав цьому початок, сповнений перекручень і маніпуляцій, нормально спрацював на широкий загал, і інтернет-простір сповнений відлунням цієї фігні - без жодних підтверджень, офіційних джерел, чи бодай нормального прочитання звіту FARE за минулі роки (який згадує Карась, хоча зараз мова про інші інциденти). Іноді автори поспішають висловитися, схоже, потрапляючи просто пальцем у небо.

Тим часом на LB.ua, крім спортивно-патріотичного журналіста-оглядача Євгена Карася, з’явилася журналістка Онисія Гарай. Отака химерна доля: спершу на блоґах ресурсу LB.ua молода активістка з’являється у ролі розпилительки сльозогінного газу проти ідейних опонентів, до яких змогла наблизитися, використовуючи журналістське посвідчення із очевидно "журналістською" метою. Трохи пізніше - той самий ресурс вирішує таки брати її матеріали, як журналістки. Цікаво, чи робила вона собі прес-карту видання LB.ua? Все ж краще для таких акцій, ніж посвідчення газети "Свобода".

Дивні діла твої, український медіа-просторе.
Ссылка8 комментариев|Оставить комментарий

Love Me Again [сент. 14, 2013|04:41 pm]
Ґастон
[Tags|, ]

Все ніяк не міг второпати, чим мене так зачепив кліп (саме кліп) до нового гіта "Love Me Again" молодого британця Джона Ньюмена. Ну, крім того, як люди в кадрі щиро відриваються (як-от дівчинка на 1'07'' чи хлопчик на 1'26''). Ну і ще того, що сполучення тексту пісні, з його релігійними алюзіями, із прізвищем (?) виконавця може дати підстави для прочитання у ньому геть інших смислів.

Аж тут, здається, второпав. Історія, що її показали у кліпі - це класична давньогрецька трагедія. За структурою, динамікою, лайн-апом героїв. І за змістом теж.

Софокл жив, Софокл живе, Софокл буде жити!
СсылкаОставить комментарий

Музика в нічному таксі [сент. 14, 2013|05:59 am]
Ґастон
[Tags|]

Моя музика раптом лунає з радіо у нічному таксі. Черговий dance mix з Manu Chao – хіба що у цьому, танцювальноподібному, форматі зараз по радіо можна почути “King of Bongo”, він же “Bongo Bong”. І я заслухався.

1995-го тодішній майже-випадковий знайомий, Ігор: один з (називаймо речі своїми іменами – тим більше, що незабаром я сам потрапив у ту саму напівпастку) “лідерів” анархістської групи (яка тоді була "Прямою Дією" “першого покоління”) в Києві, просто спитав – що я думаю про касету, яку за пару годин до того поставив до свого плеєра, попросивши у нього послухати? В мене був тоді касетний плеєр, звичайно - подарунок, яким я дуже тішився. Я сказав відверто: фігня це всеСвернуть )
Ссылка5 комментариев|Оставить комментарий

Усім Лайкам гарного дня! або - "Це вже інша історія" [июн. 8, 2013|11:23 am]
Ґастон
[Tags|, ]

У дитинстві, як і чимало моїх однолітків, я мріяв стати космонавтом. Втім, тоді (як, на жаль, і переважно по тому) я ставився до своїх мрій надзвичайно серйозно і, пізніше би сказали, менеджерськи: не лише мрії, ігри та читання фантастичних оповідань - а й вникнення у деталі підготовки до здійснення космічних місій, а по тому - вивчення розповідей тих, хто їх здійснив (про тих, хто нічого розповісти не зміг, говорилося куцо і з пошаною, але без деталей).

Це поширювалося і на біографію С.П. Корольова (ще звідтам повага до міста Житомира); і на історію протокосмічної ГІРД (за зрозумілими винятками часів репресій і “шарашок”, які зяяли занадто очевидними лакунами); і на трагедію "Челленджера" (о, журнал "Америка" - перше і останнє число, яке вдалося дістати неймовірними, і незбагненними навіть зараз, зусиллями!); і на читання футурологічних творів Ціолковського, привезених мамою із самої Калуги, де вони були видані мінімальним накладом; і на опанування базових штук на кшталт "формули Ціолковського" у межах спецкурсу "Основы космонавтики" для 10 класу (сам я був на роки молодший, ніж було рекомендовано для цього спецкурсу Міносвіти СРСР, вчив його самотужки за рідкісним підручником, та й сам спецкурс не прижився: уже незабаром держава, що міркувала про запровадження космічного масового спецкурсу, полетіла під три чорти, а не в космос, і не без моєї - як і тисяч таких самих безіменних Ґаврошів - скромної участі).

Тут мало би бути продовження – але час для інтермццо: саме із примірником журналу “Америка”, де було про “Челленджер”, я зрозумів, що таке “контроль за поширенням інформації”. Копії нам робив дідусь товариша (я вже тоді міг короткотерміново заражати своїми бздурами людей поруч, включно з кількома однокласниками), який працював на ротаторі (!) і мав, через це, допуск до множення матеріалів! (альо, молоді колеги, ви розумієте взагалі, про що я?). Я отримав копію тексту журналу – так само, як через менш, ніж рік, копію текстів віршів Стуса, розмножених на моє прохання так само, як перед тим журнал "Америка". Отримані копії віршів Стуса я прошив суворою ниткою, і це і була перша моя збірка кількох творів поета, який помер за чотири роки до того у таборі, взагалі перша моя самвидавівська збірка, яка, коли її показав у моїй “пролетарській” (насправді, тупо “пацанській”, за пізнішим вокабуляром - але 1990-го нам таки вдалося підняти її на страйк, хоча про це якось іншим разом) школі, спричинила неабиякий фурор. Але це вже інша історія. Як інша історія і те, як мене вигнали з класу і викликали парторга за небажання розповідати без коментарів вірш Рильського “Моя Батьківщина” (а я хотів зробити коментарі до вірша, який, як і всі інші вірші, я вивчив на перерві перед уроком, продивившись двічі, - хотів у них згадати Нагорний Карабах, який тобі був ув усьому своєму кривавому “розквіті”, і Голодомор, який не міг не згадатися через рік створення вірша – 1932, щойно-перед, і навіть тато, який чув про ці роки від нині покійної бабусі Люби, дотепер майже непомітно здригається при згадці. Моєму прадідові, майбутньому ворогові народу, ще лишалося жити трохи більше, ніж 5 років від момента написання вірша товаришем Рильським. Але це – теж інша історія).

Звісно, героїв космосу були одиниці, і це був чи не єдиний вимір, де для піонерів-ентузіастів припинялося змагання зі страхітливим і підступним ворогом: астронавти були такими (ну, майже...) самими героями, як наші космонавти, а поштові марки "Союз-Аполлон" вселяли надію на те, що я не завжди буду прокидатися з криком, почувши у нашій комунальній квартирі з бурмотіння приймача “ВЕФ” (я маю спати, говорить “Радіо Маяк”, батьки далеко на кухні, бо це найприватніше місце у нашій комуналці, і я дотепер не розумію, як вони пережили ці численні роки “троє-в-одній-кімнатці-і-ближче-до-ліжка-ніж-письмовий-стіл-лише-розкладане-крісло-дитини” у сексуальному плані, і те, що цей приймач “брав” “Радіо Свобода”, “Голос Америки” і “Бі-Бі-Сі”, я дізнаюся вже на власному досвіді пізніше), повідомлення (крізь сон), що з території США запущено міжконтинентальні балістичні ракети . Я був гарною радянською дитиною, пам’ятав у будь-якому стані, що Київ є однією зі стратегічних цілей, і що така ракета летить 7 хвилин: тож міг би лише молитись, відраховуючи решту хвилин, якби міг. Але молитись я не вмів, і знав лише, як казала наша класна керівничка, яка щойно закінчила педінститут, що вся віра – це повторення старими бабками безглуздих фраз “Боже, мімісі, злети на нєбєсі”, і дізнався щось більше я вже пізніше завдяки бабусі Ії, лекторці з атеїстичної пропаганди Общєства “Знаніє”, і завдяки цьому самовільно хрестився попри її жах; але це теж інша історія. А тоді я просто бився в істериці, розуміючи, що усім нам лишилося жити...уже чотири хвилини, на що приходили з кухні мої бідолашні батьки й заспокоювали – але не раніше, ніж минало цих сім хвилин, і я переконувався, що через напівсонний стан щось переплутав, і ми ще трохи поживемо. І тоді мені лишалося хіба знову іти до школи, і вигравати якийсь довбаний приз на шкільному конкурсі “антивоєнного плакату”, де я вивчив: я малюю схематично, але впізнавано “гриб” (ядерного вибуху, ясен пєнь), перехреслюю його двома впевненими рухами руки, яка стискає червоний олівець, і підписую щось на кшталт “Нет – войне!”. Поки інші парились – я малював 20 таких псевдо-плакатів, завченими рухами, і, з відзнакою та з ключем на мотузці, повішеній на шию, ішов додому, де чекав на тата, який допізна писав свою дисертацію на роботі, де його начальство не хотіло його дисертації, бо без неї він був менш (формально) кваліфікованою, і слухнною роб. силою, і взагалі — занадто розумний, і я прокидався у нашій кімнатці-на-трьох із криком, коли мені видавалося, що мене, разом із батьками і мріями, за кілька хвилин знищить черговий “Пєршинґ-2”.

Але був космос.

Там американці були друзями, людство ішло за небокрай, і я міг долучитися до процесу. Я вивчав наслідки випробувань у сурдо- і барокамері, досвід спілкування людей із різними рідними мовами у міжнародних космічних проектах, вибивав з моїх бідось-батьків подарунковий альбом “Космонавтика СССР”, який продавався у сусідньому букіністі й коштував великий кавалок зарплатні моїх батьків за місяць (якби я лише знав, що їм коштувало подарувати мені цей альбом; якби вони лишень знали, що у 90-тих я їм завдам набагато серйозніших прикрощів...). Я, на своїй київській Сталінці (так називався, від повоєнного часу, наш район), неоковирно ухиляючись від “стінка-на-стінку”, іноді отримуючи в табло просто через те, що “хорошист”, запам’ятовуючи, що моїми паролями є "Мир-Молодежный", а пізніше, з пацанами з Печерська: “Сяву знаю, Нюху знаю” в разі випадкового і прикрого допиту вуличною ворожою стороною, пізніше дізнаючись про назвиська богів/оберегів нового часу 90-тих (“”Череп”, “Кисіль”, інші – деякі довелося почути за кілька років, за інших обставин, але це було потім, і це інша історія) – весь цей час я таки марив космосом. У космосі усе було справедливо. Туди летіли винятково для розвитку людства. Як казала мені директорка шкільного музею космонавтики, що виник не без моєї участі: “Якщо ти не займатимешся космосом у своєму житті – усе решта намарно”. Я вже розумів, що, із моїм серцем, я не потраплю до загону космонавтів через ВПС СРСР – тож готувався до вступу до ін-ту Баумана. Ясно, що імена Комарова, Добровольського, Волкова і Пацаєва були для мене мантрою – але тварин я теж знав і цінував: вони були моїми товаришами не менше від американців. Космос стирав не лише ідеологічні та географічні, а й видові опозиції. Тож ясна річ, що у внутрішньому пантеоні чільне місце посідала Лайка – перша ссавець, що вилетіла до космосу. По тому в мене сталася хвороба, через неї – колапс сподівань про космос, участь у вуличних акціях за незалежність (де на мене вперше плювали, били і питали, скільки мені платять, не через оцінки чи район, де я живу, а через дивні думки, які я мав нахабство поширювати... ну розклейка листівок узимку клеєм ПВА, що прихопився до шкіри рук, під коментарі перехожих "сколько бандеровцы вам за это платят" - за дев’ять місяців до того, як героїчний український народ виборов собі незалежність; і приколи в школі не змусили себе чекати; але це все — інша історія), а за усім цим – несподіване відкриття, що суспільство – той самий космос, не менш складний, і цікавіший, але більш стрьомний. And I liked it.

Минуло багато років. Я уже потроху перекладав з англійської, і усвідомив важливість контексту для розуміння. І тоді подивився фільм (ну і книжку прочитав) - “Fight Club”, пам’ятаєте? І там був дивний образ - space monkeys, “космічних мавп”; мовляв, казав міфічєскій герой Тайлер Дьорден, нас усіх поголили, прикріпили датчики, і запустили в космос. Красиво. Але воно якось мені виламувалося з оповіді, бо образ був чи неоковирний, чи недовершений. І так було аж дотепер, коли я прочитав, що американці використовували в якості космічних піддослідних ссавців, на відміну від совєтів – не собак, а мавп. І тут усе стало на свої місця. Особливістю польоту Лайки була не вона, і не політ – а те, що її апарат просто не був обладнаний механізмами повернення. Вона не могла повернутися ніяк – просто тому, що для цього не було передбачено нічого. Тут метафора космічних собак, чи то мавп, набула чітких контурів. Я дотепер не знаю, як краще це перекласти – але усі учасники Fight Club просто знали, що вони – Лайки: їх запустили у їхнє життя без страхування і, в разі чого, механізмів повернення. Зміст збігся із пафосом, перекладений твір набув повноти.

А взагалі-то, Лайку вбили просто так. “Эксперимент подтвердил, что живое существо может пережить запуск на орбиту и невесомость” (посилання нижче). Після центрифуг і решти випробувань всі й так знали, як діє зліт і невагомість на організм ссавця. І в принципі, майже нічого не заважало дочекатися розробки апарату повернення. Але – треба було бути швидшими за американців. І Лайку відправили на смерть винятково для іміджу Євразії в її нескінченній війні з Океанією – і більше ні через що. Ще один труп внаслідок “холодної війни”.

Саме те, чого, як я думав (аж до СОІ й шкільних політінформацій про “зоряні війни”, які я сам і проводив, через свою любов до програми "Международная панорама" і блакитну пов’язку політінформатора, яка дозволяла мені іноді ховати під неї обов’язкову червоно-чорну жалобну нарукавницю - але про це іншим разом), у космосі бути не могло - виявилося там на першому плані. Шукав, дурник, простір, вільний від конкуренції та взаємної ненависті. А він був там, де і завжди – всередині, й більше ніде. І то – за умов тривалої й прискіпливої роботи. Але це вже – інша історія.

--------------------------------------------------------------------

А взагалі, текст про Лайку російськомовної Вікіпедії – напрочуд вартісний. І – неабияк інформативний: http://goo.gl/gYPo7

Особам із підвищеною здатністю до емпатії не рекомендовано.

Цитатки, які самі можуть скласти цикл міні-оповідань:

"Возвращение Лайки на Землю в то время было ещё неосуществимо. Собака погибла во время полёта — через 5—7 часов после старта, она умерла от стресса и перегрева, хотя предполагалось, что она проживёт около недели. [...]

[Собаку] Муху не выбрали из-за небольшой кривизны лап, что выглядело бы некрасиво на фотографиях, и её сделали «технологической собакой». На ней тестировали работу аппаратуры и различных систем.

Перед полётом Лайке сделали операцию, в ходе которой установили датчики дыхания на рёбра и датчик пульса около сонной артерии. [...]

В середине дня Лайку посадили в герметичную камеру, в час ночи её установили на ракету. Незадолго до полёта пришлось разгерметизировать камеру и дать попить воды: наблюдающему медперсоналу показалось, что собака хочет пить. [...]

Некоторые сотрудники, участвовавшие в подготовке Лайки, психологически тяжело перенесли смерть собаки. Советский физиолог О. Г. Газенко так рассказывал о своём психологическом состоянии уже после запуска Лайки: «Сам по себе запуск и получение… информации — всё очень здорово. Но когда ты понимаешь, что нельзя вернуть эту Лайку, что она там погибает, и что ты ничего не можешь сделать, и что никто, не только я, никто не может её вернуть, потому что нет системы для возвращения, это какое-то очень тяжёлое ощущение. Знаете? Когда я с космодрома вернулся в Москву, и какое-то время ещё ликование было: выступления по радио, в газетах, я уехал за город. Понимаете? Хотелось какого-то уединения»".

Всім гарного дня, space monkeys! ;)
Ссылка2 комментария|Оставить комментарий

"Философ, так дела не делаются". [июн. 6, 2013|06:58 am]
Ґастон
[Tags|, ]
[Музыка |Кино - "Троллейбус"]

Нещодавно в останній момент стримався, аби не дописати в кінці конфліктного листа фразу: "Як казав мій співкамерник дядя Коля, "Философ, так дела не делаются!". А і правда ж, казав. Я просто встиг цього разу спіймати, наскільки недоречним буде таке моє цитування у контексті даного обговорення, і саме із його учасниками.

Ну і дядя Коля, як вірити відкритим джерелам, вже давно офіційно зник без вісти. Може, звичайно, змінив документи та й виїхав десь. Мені, попри все, що я почув за три спільних дні у камері (хаті), хотілося би в таке вірити - в жодному разі не намагаючися судити про його дії поза стінами адмінв’язниці, що на вул. Ремонтній дикуватого індустріального київського ДВРЗ. Але, згадуючи, як він, відповідаючи на розповідь профільного урки у тій самій хаті, казав про якогось, начебто, "кідалу": "Та бетонные ласты - и в Лыбедь плавать", - чогось маю сумнів у такому happy end'і. Тим більше, що мене за трошки більше, як через рік по тому, хлопці у спортивних костюмах за недвозначно-політичних обставин попереджали особисто про можливість таким чином "поплавати в Либєді" - і "ніхто не знайде". Але менше з тим, за тодішню пропозицію працевлаштування (хоч я її прямо там відразу й відхилив, із дотриманням етикету, як цей етикет мені за тих обставин виглядав) - я йому вдячний. Як і за несподівану сердечність при двох випадкових (?) зустрічах по тому на вулиці. І за ще дещо. А саме - навіть не за те, що він - один із двох в’язнів на 20+ - займався фіз. вправами у найменш придатних до цього умовах. І навіть не за те, що мимохіть відкрив мені (втім, разом з іншими, включно із "мужиками", "лохами" і підсаженою незабаром "насєдкою", про яку він мене відразу прямо і недвозначно попередив) цілий страшний світ, який найкраще змальовувався би антропологічними дослідженнями племен, що опікуються фізичним виживанням, зі своєю ієрархією і жорсткою системою табу, плюс до-геродотівські уявлення про історію й географію. Радше просто за те, що, дотримуючись своєї системи "понять", на хаті він себе поводив, і правда, гідно - щодо таких, зокрема, дивних тоді, звірів, як "політичні", яким був я.

І мушу визнати - ця його фраза дотепер лишилася в мене. Маю побоювання, Колян (як сказав його бієць Чайник із погрозливим застереженням у голосі: "Кому - Колян, а кому - дядя Коля!" - на що сам К. відповів: "Ничего, Философу [себто мені] можно..." - але я таки вирішив за краще дотримуватись правил трайбу, мені ще треба було провести на хаті не один день і не одну ніч, плюс тодішня різниця у віці) таки мав рацію. Зачасто я згадую оце: "Философ, так дела не делаются". У занадто різноманітних контекстах. Чесно - хотів би, аби це стало просто частиною минулого. Але оця фраза, на відміну від інших деталей, у жодному разі такою не стала. Така сама актуальна.

Зараз людей, на відміну від 90-тих, іноді навіть виправдовують за адмінками, висунутими міліцією. Я все ще ношу кульчики у вухах (там був свій контекст, sapienti sat), і зараз став старшим за тодішніх "дядіколіних" бійців. І дотепер не написав оповідання про ту хату, її холод, голод, безправ’я, вошивість (буквальну, якщо що) і переповненість. Ані навіть колонку про відчуття, які мав по цій мізерній, першій своїй, відсидці, коли таки дійшов до універу на спецкурс про "кризу посткласичної раціональності у світлі концепції Франкфуртської школи" після перебування у цілком первісному суспільстві (а про що я, взагалі, написав?). І дядя Коля мені на вулицях давно не трапляється. Я давно переїхав з того району - та й район відчутно змінився, і сам К., як виглядає, таки геть зник.

Але оця фраза дотепер актуальна, і спливає у найрізноманітніших розкладах і середовищах: "Эх, Философ, так дела не делаются..."
СсылкаОставить комментарий

navigation
[ viewing | most recent entries ]
[ go | earlier ]